Наталія Крісман
БЕЗТЯМНИМИ БРОДИМ НАОСЛІП
Вслухаюся
в тишу. Та раптом, немов хтось розтяв її –
Володар небесних полів, де паслись блискавиці,
У
висях пронісся в своїй вогняній колісниці,
Розбурхавши простір, фарбуючи захід загравою.
В
проваллях між хмар янгол білий дивився розпачливо,
Потоками сліз (чи дощу?) омиваючи грішників.
"Чом світло й пітьма так безладно в людей
перемішані?" –
Роздумував янгол й вимолював в Бога
пробачення.
Невдячними є за добро – і шанують, лиш
втративши
Любов і довіру,– життєві божественні цінності.
Тривожився янгол: " Коли вже єство
людське зміниться?"
Вдивлявся у світ, але той був подібний на
згарище.
Безтямними бродим наосліп, глухими до Істини,
Що проситься в вікна і двері душі запропащої,
Хрести,
що несемо, здаються щомиті все важчими,
Злобою
зневір і облуд спопеляєм пристанища
Душі, що вдивляється в небо – коли ж розгодиниться?
Та небо, здається, все дужче палає
загравами...
Допоки людина дорогами йтиме кривавими
З небес буде чутно одне лиш – як янголи
схлипують…