Наталія Крісман

БЕЗТЯМНИМИ БРОДИМ НАОСЛІП

 Вслухаюся в тишу. Та раптом, немов хтось розтяв її –

 Володар небесних полів, де паслись блискавиці,

 У висях пронісся в своїй вогняній колісниці,

 Розбурхавши простір, фарбуючи захід загравою.

 В проваллях між хмар янгол білий дивився розпачливо,

 Потоками сліз (чи дощу?) омиваючи грішників.

"Чом світло й пітьма так безладно в людей перемішані?" –

 Роздумував янгол й вимолював в Бога пробачення.

 Невдячними є за добро – і шанують, лиш втративши

 Любов і довіру,– життєві божественні цінності.

Тривожився янгол: " Коли вже єство людське зміниться?"

 Вдивлявся у світ, але той був подібний на згарище.

 Безтямними бродим наосліп, глухими до Істини,

 Що проситься в вікна і двері душі запропащої,

 Хрести, що несемо, здаються щомиті все важчими,

 Злобою зневір і облуд спопеляєм пристанища

 Душі, що вдивляється в небо – коли ж розгодиниться?

 Та небо, здається, все дужче палає загравами...

 Допоки людина дорогами йтиме кривавими

 З небес буде чутно одне лиш – як янголи схлипують…